Навіки в пантеоні слави

Скреснуть речі

Страшні і фатальні.

Втрати сьогодні –

Здобутки дальні…

На війні, кожна здобута чи утримана в боях позиція, набуває свою ціну. Тому хто йде в атаку, хоче він того чи ні, доводиться на це зважати. Можна звісно її зменшити, аби та не сала пірровою, але не виходить оминути зовсім…Все це давно добре відомо. Навіть виведені спеціальні статистичні формули для підрахунку можливих втрат. На війні як на війні. Тож і нам випало платити свою дорогу ціну відстоюючи “незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України”.

Живучи у середині підручника з історії, писаного сьогодні кров’ю, ми кожен сам обираємо свій шлях. Доля всієї нації якраз і складається з багатьох таких окремих доль, локальних драм. Тож, мабуть не варто про них забувати, не згадавши неначе б то їх і не було…Але, оскільки любий погляд на реальність завжди є суб’єктивним, даний переказ є лише версією подій…

Наша четверта рота, 54-го гвардійського окремого розвідбату, як і більша його частина, (на той час) складена з добровольців УНСО, була передана до складу однієї нановоформованої аеромобільної бригади. Від самого початку, це рішення не всім подобалось, але наказ є наказ. І його довелось виконувати.

Після нетривалої допідготовки на Дніпропетровщині, 12-го січня рота прибула до зони АТО. І за кілька днів, два її взводи вирушили у район бойових дій, під Донецьким аеропортом (ДАП). Там якраз тоді точилися найзапекліші, за всю його оборону, бої. Ворог, не шкодуючи сил і засобів, нехтуючи втратами, йшов у все нові атаки.

Вже 17-го січня бійці 3-го взводу, на броні, прорвалися під новий термінал, де трапивши під щільний вогонь противника, з боєм відійшли, так і не закріпившись. Проте, командування вважало, місію виконаною. Можливо це був лише відволікаючий маневр…

На Водохреща, збірна бойова група, у яку входили і розвідники, знову мала рушати на ДАП. Однак, сильний туман, що піднявся тоді через відлигу, цьому завадив. З тої миті все й пішло не так як треба.

Того ж таки 19-го січня, ще за світла в “УРАЛ”, що підвозив тоді на позиції забезпечення і супроводжуючим якого був унсовець Малюк, урізалась інша наша легко броньована вантажівка з іншої частини. В результаті чого Малюку сильно пошкодило ногу і таз. Згодом його через цю травму і списали.

Пізніше в підрозділі були й інші прикрі випадки, про які тут поки не місце й не час згадувати. Але справедливості заради, відзначимо, що у зоні АТО, взагалі по всім задіяним у ній силам, частка таких санітарних і безповоротних не бойових втрат, (ДТП, нещасні випадки, необережне поводження зі зброєю та боєприпасами і т. ін.), є доволі значною. Можна хіба припустити, що по той бік фронту, подібне трапляється не менше, а може десь і більше. Бо всі ж ми люди зі своїм непередбачуваним людським фактором. Чим серце поки і заспокоїться…

Тим часом, поки колона у передбойовому стані, так стояла добу в очікуванні погоди, в БМП, якою мала їхати група під керівництвом комроти Макса, в корму в’їхала МТ-ЛБ, що йшла слідом, пошкодивши задні люки десанту.

Наступного ранку, коли на мить здалось, що туман трохи розвіявся, колона рушила вперед.

Одна МТ-ЛБ із зенітною установкою на причепі, мала висунутись у район навігаційної вежі й там вогнем ЗУ-23-2 прикрити безперешкодний рух української техніки злітним полем. Розвідники ж мали прикрити розрахунок забезпечивши йому можливість нормальної роботи. Старшим, їх групи з 5 чоловік, був командир 3-го взводу Сет (Андрій Миронюк).

Але, у густому тумані, що обмежив видимість до 20-30м., водій збився з дороги, і машина виїхала за 800-1000м. у стороні від місця призначення.

Як тільки під’їхали до розбитого ангару, по правому борту мотолиги, противник відкрив стрілецький вогонь. Спішились. Виявилось зушка, дорогою десь відчепилась від тягача. Зав’язався запеклий стрілецький бій, власне програний ще до його початку, як кажуть ті хто вижив, справжній “пихворіз”. За перші ж 15-20 секунд, Сета смертельно поранило у верхню частину тулуба. Під броником усе було в крові. Одночасно з ним, поранення також отримали і троє зенітників. Кулеметник Ляшко (Іван Євдокименко), зразу став надавати командиру першу меддопомогу. Але за кілька хвилин той помер. Проте, хлопці діяли без паніки й суєти, чітко як слід, все так-як і вчили. Один прикривав іншого, поки той перезаряджався за прикриттям броні. А в того ж кулеметника Ляшка, тоді лише споряджених 2 стрічки по 100 набоїв всього і було. Цього там, явно виявилось замало.

На броні загорілись ящики з БК, за якусь мить також і ті, що були у середині машини. Іван зачерпуючи каскою з калюж каламутну воду з кров’ю, загасив їх, і поскидав з броні. Ком відділення Северин (мол. с-нт Наливайко Л.М.), з-за машини, жбурнув у бік противника дві гранати РГД-5.

Кидав з усієї сили і як най далі. Про якусь влучність не могло бути й мови. Але й це дало змогу виграти кілька дорогоцінних секунд, на які вражий вогонь притих. Скориставшись цим, механік-водій скочив у машину, завівшись здав назад, розвернувся й уїхав, лишивши хлопців без прикриття броні. Потім його показували по телевізору, в одній з передач, як героя…

Ляшко і Кент (Анатолій Доценко), аби не лишатись на відкритому місці, кинулись у глиб ангару, де як казав командир зенітників, мали б ще десь бути наші. Троє поранених зушників, які вже й так не могли вести бою, тим часом, побігли навпаки, назад у туман. Противник переніс свій вогонь по них. Северин з одним зенітником (Мельником С.) на місці лишились одні. До того, поки він надавав пораненим допомогу, вража куля влучивши в його автомат, розбила його вщент. Узявши зброю товариша, той продовжував відстрілюватись. Врешті не бачачи іншого виходу, й вони теж почали відступ від ангару. Противник переніс по ним шквальний вогонь. Северину куля і уламок пробили на виліт праву ногу нижче коліна. Той впав. Мельник, якого й самого наздогнала куля у спину, але панцерна плита витримала, схопивши його за петлю на спині броника, затяг під якусь купу розкуроченого заліза. Там обидва до темряви і перечекали. Звідти якийсь час ще чутно було звуки бою в ангарі. Зокрема, як під’їхав до того місця де щойно були вони, сепарський БТР і дав кілька довгих черг у глиб ангару, певно по забіглих туди хлопцям. Потім його змінив ворожий танк і тепер вже будучи певним за свій тил, став лупити кудись у бік українських позицій.

Дочекавшись темряви, бійці по-пластунськи поповзли по діагоналі через поле з двома злітними смугами, у бік українських позицій. Далі понад стінкою аеропорту до метеовежі. Стомившись, повзти далі пішли вже пішки навпростець, короткими перебіжками від вирви до вирви.

З метео вежі, помітивши їх на підході, хтось прокричав Слава Україні! Ті відповіли. Як потім вони казали, після цього окрику з душі не те що камінь, гора впала. Оскільки ніхто з них обох точно не відав куди вийшли. Порозумівшись зі своїми, сказавши хто вони, і якої частини, вже й не питались хто ті самі такі. Свої, ну то й Слава Богу. Бо просто хотілось сильно пити і курити…

Далі пораненого відправили до шпиталю у Селідово. Коли згодом його побачили живого хлопці з роти, то дивились на нього широко розкритими очима – якими, за звичай, дивляться на воскреслого з мертвих. Їм сказали, що всі з групи Сета загинули. Потім з’явилась надія, що з тих хто дійсно поліг, може хтось-десь теж вибрався до своїх. Принаймні багатьом захотілось у це вірити.

Тим часом, Млинів (В.М.Придюк) лишившись сам, бо теж від ангару побіг у туман спробував вибратись звідти. Але, оскільки не знав місцевості, та і розгледіти щось було нереально, вийшов на позиції сепаратистів. Може здалеку здалось, що свої, але коли підійшов, і стало ясно хто такі, було пізно. Таким же чином, до слова, за пару тижнів після, і до розвідників у полон потрапив один сепар. Проте зло на ньому ніхто не зганяв. Поводились по-людськи.

Для тих же, хто того дня лишився на бранному полі, навіть полон був би не найгіршим варіантом. Їх доля деякий час, лишалась невідомою. Лише Мельника вже наступного дня показали по телевізору на прес-конференції у бойовиків й пізніше як з них перед камерами знущався Ґіві.(?)

Але головне лишилось за кадром… Групі полонених у якій був Мельник, запропонували любому розстріляти когось зі своїх в обмін на свободу. Всі відмовились, лише один визвався. Тоді сепари відвели того в бік і самого розстріляли. Розваживши, що як той зрадив своїх, то далі вже любого здасть. А зрадники нікому не потрібні. Що було думати 20-річному пацану в цю мить? Але не зрадив.

На ніч його зачинили у холодну з трупами. Там він і побачив, серед інших, Сета, Ляшка і Кента. Про це стало відомо лише після його звільнення вже за тиждень. Волонтерам якось оперативно вдалось домовились по ньому.

Тим часом, коли перша машина із зеніткою вже рушила вперед, БМП Макса, мала їхати слідом у тому ж напрямку, лише стати трохи далі. Теж рвонула на великій швидкості, щоб не підбили, там інакше й не поїдеш. Вскочивши у якусь воронку, машину добряче трусонуло, й тут же при повороті на аеродром наскочила на бетонний відбійник, високо перелетіла його як трамплін й з усієї дурі гепнулась об землю. Та так, що башту заклинило, вийшла з ладу електроніка та пошкодило ведучий трак. При цьому ТВО комроти Макс, отримав серйозну травму (перелом хребта). Але, як кажуть, народився у сорочці – раз не паралізувало зовсім.

Разом із супроводжуючим, його пересадили у попутний джип правосеків, що їхав у запілля. Решта групи, по двоє пересіли на БТРи іншої бригади, що йшли на летовище, бо водій бехи відмовився далі їхати несправною машиною…

Таким чином вже з перших днів рота понесла значні втрати і лишилась без свого командира.

По залишенні летовища, з 30 багнетів, що одразу відбули на позиції, в строю лишилась половина. Тому дехто з командування вважав, що частина вибулих, просто не витримали бойового стресу перших тижнів.

З іншого боку, у той же час, днем пізніше, зам. комбрига навпаки, хвалив розвідників за роботу. Секрети, спостереження за ворогом, результативне корегування вогню нашої артилерії, виявлення скритих сил та дій противника і т. ін. Особливо відзначав успішні дії у нічний час.

Враховуючи відсутність суцільної лінії фронту, все це набувало тоді не абиякого значення і давалось не легко. Висуватись у секрети доводилось повзком по розмоклій ріллі, від чого однострій, зброя та спорядження зразу облипали багном. А потім на холоді у вогкому окопі перебувати добу. Багато людей похворіло. При цьому, ні у якому разі не слід було відкривати вогню аби не видати свого місцезнаходження, лише обсервація передпілля та доповідь по рації.

Невдовзі, 28-го січня, під час корегування вогню нашої реактивної артилерії, гине боєць Сімнадцятий (Карабін Сергій). Його товариш Ілля – отримує поранення ока. Снаряд Смерчарозірвався у кронах дерев лісопосадки близько від спостережного пункту. Не виключено, що то був так званий “дружній вогонь” своїх. На любій війні таке буває…

У Сімнадцятого на Львівщині, лишилися вагітна дружина та малолітня дитина сиротою…

Кількома днями по тому, були важко пораненими ще двоє бійців. 120 мм мінометна міна розірвалась у повітрі над їх укриттям. Уламком стрільцю Батюшці вирвало з ноги шмат м’язів з кісткою, а боєць КуБа отримав множинні уламкові поранення грудей і живота.

Ворог, не знаючи точного розташування спостережних постів, а лише здогадуючись про них, просто навмання кошмарив вогнем увесь район їх вірогідного знаходження. Проте, як показали подальші події, їх переважну більшість він так і не виявив.

У лютому бійці роти на своїй базі, мимоволі стали свідками відомого обстрілу штабу АТО та м. Краматорська. Місто не далеко від пункту постійної дислокації, тож розриви залпів Смерчів, було дуже добре чутно. Фактично снаряди перелетіли над розташуванням. Велика відстань від фронту стала причиною з якої під удар замість Краматорського аеропорту, трапили здебільшого житлові квартали. Хоч це як говорять, і війна артилерії, але інколи важче попасти ніж дострелити.

З лютого інтенсивність бойових дій почала по трохи спадати. Важка арта стала менше застосовуватись. Проте, вогонь зі стрілецької зброї, гранатометів, та мінометів не припинявся. Активізувались диверсійно-розвідувальні групи ворога, що постійно намагався розширити сферу свого впливу. Часом з ними зав’язувались запеклі бої та сутички, навіть із застосуванням танків та бронетехніки з обох боків. В одному з таких, 26-го лютого, бригада понесла деякі втрати. Правда розвідрота його лише могла спостерігати і безпосередньої участі в ньому ще не брала.

Інакше сталося 20-го березня. Того дня деенерівська ДРГ з п’яти чоловік підійшла впритул до одного зі спостережних постів, який на той час був переданий 90-му батальйону бригади. Зав’язався ближній бій. На підмогу, висунулися дві групи по 8 чоловік. Одна з батальйону, інша з розвід роти.

Ворог, підтриманий вогнем зі своїх ближніх позицій, діяв нахабно але тактично грамотно та вміло. Деякі з них були екіпіровані в російське спорядження та уніформу. До них теж підійшло підкріплення, ще близько 15 чоловік. Наші опинились під щільним кулеметним вогнем. У бою двох втратили безповоротно, п’ять отримали поранення різної тяжкості.

З роти загинув двадцятиоднорічний кулеметник Геркулес(Рєпін Євген) з Рівненщини. З близької відстані (~20м) куля влучила йому у шию, від чого той миттєво й помер ще на початку бою.

Важкі поранення отримав командир групи Пипа. Куля пробивши зі спини лопатку, при виході з переду, розсікла нижню щелепу. Бійцю Татарину куля, пробивши бронежилет, застрягла в тілі лише в сантиметрі від хребта. Водій Дніпро, був трохи легше поранений по дотичній траєкторії. Також був важко поранений і тодішній заступник начальника розвідки бригади.

Можна сказати, тоді на виручку своїм пішли кращі. Противник не витримав натиску й відійшов, лишивши на полі бою трупи двох своїх. Не виключено його втрати були більшими, але вбитих і поранених він міг забрати із собою.

Наступних доби дві чи три, по ночах кацапи підкрадалися лісопосадкою, очевидно щоби забрати тіла своїх. Кожного разу їх чекали даючи гідну відсіч. Ті відступали. У ці рази Господь милував, обходилось без втрат. Чого не скажеш про ворога.

Ранком оглянувши бойовище розвідка виявила п’ять – шість понівечених вибухами гранат трупів. На одному з них був жетон офіцера Збройних сил Росфедерації. Його потім за пропозицією противника вдалось обміняти на 26 тіл бійців ЗСУ, що загинули ще взимку.

З березня підрозділ став поповнюватись новими людьми. Просто мобілізованими і контрактниками, серед яких теж були добровольці. Хлопці гідні, але звісно до того, з чого почалось формування роти, вже не мали ніякого відношення. Тепер це, можна сказати, вже зовсім інша історія.

У ніч з 10-го на 11 травня з їх числа, під час бойового виходу, загинув командир 2-го розвід взводу Звір ( л-нт Богдан Ліщинський, 24 роки ).

У серпні ще один боєць зі старого складу роти отримав 2 уламкові поранення від близького розриву гранати вражого АГСа.

На той час з першого особового складу, що прибув до зони АТО взимку, в строю лишалось не більше 16 чоловік, згодом і того менше. Бойові втрати, кого списали, чи перевели до інших підрозділів і частин, демобілізували.

Власне й до того, в силу певних обставин, в підрозділі дійсних унсовців було мало. Із загиблих тільки Сет був в конторі з 90-х. Відомий ще по Білорусі 96-го, Абхазії 97-го та 2000-2001 рр. Автор книги про ці події “Кавказ UA”. Геркулес правда, був сином старого унсовця. Його батько забажав щоб сина так і ховали як члена Організації. Інші просто добровольці підрозділу сформованого УНСО. Хоч більшість теж були поховані як унсовці, можливо навіть і всупереч їх волі. Принаймні з того що відомо, Карабін так і казав, що як загине, то щоб ховали як простого солдата. На те у нього були свої причини.

Патріоти, ідеалісти. Наприклад, Ляшко 92-го та Геркулес 94-го, були ще зовсім молодими. Ровесники незалежності України. Можна сказати її діти.

Таким чином за якихось 4 місяці в роті загинуло 6 чоловік. Якщо рахувати ще Верозуба, що загинув ще у Новограді на полігоні, то 7. При тому рота це не сотня. Людей у ній було завжди менше ніж за штатом. Як тільки прибули на Донбас не було й 60.

Хтось скаже, що це ще й не так багато. Двохсотих могло б бути й більше. Звісно якщо порівнювати з двома Світовими війнами, може і так. Але ж, могло б бути й менше, все відносне. Та і яка батькам різниця, де їх сини склали голови? На полі брані генеральної битви, чи у боях місцевого значення? Для солдата кожен бій – вирішальна баталія…

Нікого з них уже не вернеш. І нічого вже не вдієш, аби щось виправити. Так є. І з цим тепер якось треба йти далі. А вони тепер будуть завжди з нами, жити у наших серцях. І це ще далеко не кінець війни. Нам лишається лише пом’янути полеглих і випити за тих, хто ще лишився живими. Бо як колись казав, славної пам’яті, Анатоль Лупиніс: “Життя триває – точиться війна” …

Героям – Слава!

P.S. Нас звісно попереджували, стосовно нерозголошування деякої інформації. Але полеглим вже все одно, ворог нічим не зашкодить. Тож це вже й не секрет. Та властиво і підрозділ про який йдеться, на сьогодні є вже іншим колективом, ніж той, що брав участь в описаних подіях. Але Вітчизна має знати своїх героїв, тож розповісти про них, тепер навіть не те що можна, а й треба. В сучасному світі все що не записане, то як би вже й не відбувалось, а значить нікого й нічого не було. А це на жаль, не так…

Не претендую на вичерпність. Про дещо достеменно нікому не відомо, бо людина не Всюдисущий, що перебуває скрізь одночасно. Дещо ж ще, свідомо замовчується. Але обставини з часом виясняться.

Зі слів учасників та свідків подій Свирид Пацанівський  (http://stepovuy.livejournal.com/7321.html)

 

 

22672_600 23032_600 23540_600 23719_600 24119_600 24559_600 19357_300 19459_300 22422_600 19102_800

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *